Взяти участь у проекті
Енциклопедія

Суспільство Спадщина

Народництво

Народництво - ідейно-просвітницький рух українства за звільнення з-під соціального та національного гноблення. Виник у першій половині XIX ст. в літературному середовищі, швидко еволюціонував від романтичних, незрідка екзальтовано-культових трактувань народу як таємної містичної сили ("козакофільство" харківських романтиків, молодого П.Куліша та ін.; вроджений демократизм тощо), від "балагульництва" та платонічного українофільства "Старої Громади" до ретельного аналізу стану та причин втрати статусу суб'єкта історичного поступу цим народом й усвідомлення потреби боротьби за його визволення (Б.Грінченко, П.Грабовський, М.Старицький, "Братство тарасівців" і т.д.). 

Народництво в Україні виникло услід за народницькою течією в Росії, проте мало від російського народництва суттєві відмінності. Українські народники перше місце відводили просвітницько-культурній роботі, утверджувались у переконанні, що людське щастя здобувається мирним і чесним шляхом. Цим вони різнилися від перейнятих ультрареволюційним екстремізмом російських "народовольців" - апологетів соціальних та ігнорантів національних інтересів. Коли російські народники намагались показати соціалістичні нахили російського селянина, хлопомани (так ще називали народників в Україні) підкреслювали індивідуалізм українського селянства. Українське народництво ставило своїм завданням культурницьку працю серед населення, тоді як російське народництво зверталось до культурницької роботи у 80-х роках, що було вже показником пригасання їхнього руху. Культурницька праця розумілась українськими народниками як національна. Та й виступати відкрито проти Російської імперії було небезпечно, тому народництво в Україні обирало досить обережну тактику. Дещо активнішу позицію займали "народовці" на теренах Галичини. Багато шкоди завдали українській справі "москвофіли" - реакційне відгалуження народництва, спеціально культивоване московським урядом для реалізації своїх експансіоністських інтересів на теренах України. 

Народники мали вплив на українських письменників другої половини ХІХ ст. - Панаса Мирного, М.Коцюбинського, І.Карпенка-Карого, П.Грабовського, І.Манжуру та інших. Видатні представники галицького суспільного руху - О.Терлецький, М.Павлик, І.Франко сприяли розповсюдженню творів народників. Під впливом ідей народництва перебували історики - О.Єфименко, О.Левицький та інші. Українські народники здійснили спробу організуватись у радикально політичній площині, як-от "Братство тарасівців". З'явились твори, де звучав національно-революційний клич ("Українська марсельєза", В.Мальований). Українські народники, на відміну від російських вважали релігійність ідеальною прикметою селянина і оспівували її в поезії ("Великдень" І.Манжури). З українським народниками був пов'язаний артільний рух, теоретичні засади якого розробив Ф.Щербина в роботі "Южнорусские артели и артельные формы хозяйства". У 1890-х роках М.Левицький ставив своїм завданням утворення артілей. Національні ідеї у народницько-демократичних рухах в Україні у 1880-90-х роках відстоювали М.Левицький, Б.Грінченко, Т.Осадчий. Радянська історіографія критикувала їх за буржуазний лібералізм, оскільки вважали, що народники були у 80-90-х роках ХІХ ст. головною перешкодою поширення марксизму в Росії.

Народництво - історично необхідна і, безперечно, вагома сила у національно-суспільному житті України. Воно мало авторитетний вплив на громадськість, берегло націю, її культуру від остаточного винищення, закладало основи національного пробудження. Існували і недоліки течії: модне "хлопоманство" (або "мужикофільство") зводилося ледь не до культу, жорсткий егалітаризм вимагав від письменників спрощення, популяризаторського письма, нібито лише в такій формі зрозумілого "темному" народові. Звідси брала початок недовіра до інтелектуальних можливостей та естетичного смаку народу. Заангажованість, переростаючи у закомплексованість, завдавала непоправної шкоди творчому потенціалу нації. Будучи у XIX ст. єдино правильною відповіддю на виклик історії, єдино можливою формою існування культури та літератури, народництво уже на початку XX ст. втратило енергію благородних поривань свого раннього періоду, перетворилося на неадекватну новим історичним обставинам гальмівну силу на шляху відродження нації та творчих пошуків письменства. За спостереженням М.Сріблянського, течія демократична у своїй політично-соціальній суті, вона звела свою діяльність на вузьку смугу "млявого домашнього культурництва". Однак при цьому народництво виявило неабияку життєздатність, окреслилось у вигляді консервативної "червоної просвіти" в добу "розстріляного відродження" та прозрілого неонародництва у 60-ті (В.Симоненко, І.Дзюба та ін.).