Взяти участь у проекті
Енциклопедія

Суспільство Спадщина

Стіни Києва - столиці Русі
Стіни Києва - столиці Русі
Старослов'янська азбука, в Київській Русі із Х ст.
Старослов'янська азбука, в Київській Русі із Х ст.

Київська Русь

Київська Русь - державне утворення слов'ян, яке існувало з IX до XIII століття на території, що охоплювала в часи найбільшої могутності територію від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході. Основні відомості про дане утворення черпають із літописів та археологічних знахідок.

Столицею Русі було транзитне місто Київ, центр полянського племінного союзу.

Утворення Русі пов'язують зазвичай із приходом князя Рюрика на ці землі, його ватажками були Аскольд та Дір, що зайняли місто Київ у 862 році. Регент малого сина Рюрика Ігоря, Олег, за легендою, хитрощами зайняв Київ у 882 році, вбивши Аскольда і Діра. Так було об'єднано Новгород, яким заволодів на той час Рюрик, та Київ - це був центр майбутньої держави.

Правління Олега тривало з 882 до 912 року, він проводив численні війни та походи, підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. За його правління влада Києва - тобто право збирати данину - поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю. З Олегом пов'язують багато легенд, зокрема легенду про прибиття щиту на воротах Царгорода (Константинополя) у 911 році та легенду про його смерть від зміїного укусу.

Син Рюрика, Ігор. Історики досі не розуміють, чому так довго Олег був його регентом, чому Ігор почав своє правління лише у 912 році. За звичаєм, князь мусив утверджувати свою владу над підлеглими племенами, проте проти Ігоря повстали древляни та уличі (не хотіли платити данину новому князю). Після кількох походів і вони підкорилися. В 941 році угода, якої Олег досягнув своїм походом у 911 році, розпалася, і Ігор вирушив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою. За допомогою пальної суміші, що називалася "грецьким вогнем", візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 році він мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж року Ігор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило. Велике руське військо, зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося у 945 році, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною (військовий загін). 

Ольга (945-962). Запам'яталася особливою прихильністю авторів літописів як сильна правителька, що здійснила помсту за свого чоловіка, проявила мудрість у проведенні реформи збору данини (встановила землі та час зборку данини), а також як перша християнка серед князів на Русі.

Святослав (962-972). Був насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі, а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Все його правління - безперервні війни.

Так, у походах за даниною і в намаганнях підпорядкувати собі торгові шляхи до далеких країн князі з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили величезне й могутнє об'єднання - Київську Русь. Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати данину, Ярополк убив свого брата Олега. Побоюючись, що його теж спіткає така доля, молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції. Через кілька років він повернувся на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком, у якій той знайшов свою смерть. 

Володимир Великий (980-1015). За його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава. Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Внаслідок своїх надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис.кв.км. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства

Ярослав Мудрий (1034-1054). Смерть Володимира спричинилася до нової братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк (літописці часто називають його "Окаянним") напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Наслідуючи батька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 році за допомогою великого варязького війська розбив Святополка. Проте перемога ця не дала йому повної влади. На Ярослава пішов війною його брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уникнути кровопролиття, вони погодилися розділити володіння між собою. Лишаючись у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на схід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Київ - це надзвичайно важливе для обох князів місто - лишався нічиїм. Тільки після смерті Мстислава у 1036 році на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем Русі.

Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь, встановлював дипломатичні відносини із країнами Європи. У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки, історики часто називають Ярослава "тестем Європи".

За часів його правління "золотоверхий" Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діамантом у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 році він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину "Руську правду", яка стала правовим кодексом усієї країни.

Незадовго до смерті Ярослав спробував розв'язати проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,- Переяслав; четвертому, Вячеславу,- Смоленськ, а молодшому, Ігорю,- Володимир-Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи - київського престолу. Надаючи у такий спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий. Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між трьома найстаршими синами - Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу - спадкоємства від батька до сина. Сини деяких померлих князів стали домагатися права зайняти місце своїх батьків і не бажали поступатися перед дядьками. Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками й дядьками. До того ж із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися.

На додаток до зростаючих соціальних суперечок, над українськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців, могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях. Неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади (їх називали ізгоями), в боротьбі з суперниками кликали собі на підмогу половців. 

Володимир Мономах (1113-1125). З цим правителем пов'язують зустріч князів у Любечі в 1097 році з питання припинення міжусобних воєн, переможні походи на половців (за легендою, Мономах ходив на половців 83 рази) та останні часи згоди на Русі.

Синові Володимира Мономаха Мстиславові все ж удалося тримати вкупі руські землі та зберігати владу над дедалі більшим числом князів. Але він був останнім київським правителем, якому це було під силу. Його смерть у 1132 році позначила кінець історичної доби, в якій Київ відігравав роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості.

Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами. 

Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги - кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари. В останні десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 році він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена монголо-татар, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій. Монголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 році монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Ко-бяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 році об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. 

Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 році на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 році дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на початку грудня 1240 року Київ упав під ударами монголо-татар. На цьому закінчився Руський період історії України