Взяти участь у проекті
Енциклопедія

Суспільство Спадщина

"Гадамаки" Т.Шевченка
"Гадамаки" Т.Шевченка
Ілюстрація до книги "Гайдамаки" Т.Шевченка
Ілюстрація до книги "Гайдамаки" Т.Шевченка

Гайдамаки

Гайдáмаки — (від тур. hayda - "гнати", але на українських землях це слово також набуло значення "розбійник") — так називали себе народні повстанці на правобережній Україні у ХVІІІ ст. Гайдамацький рух був передовсім спрямований прoти польського гніту, який був особливо відчутним на Київщині, Брацлавщині і Волині, а також проти російського гніту на Слобожанщині. Аналогічні рухи на інших землях звалися дейнеками та левенцями (на Поділлі) або опришками (в Галичині).

Своїми ворогами гайдамаки вважали не лише польських та єврейських магнатів та орендарів, але й уніатське духовенство. Гайдамацькі загони складалися із селян, наймитів, козаків (які нерідко виступали керівниками загонів), міщан-ремісників та іноді навіть збіднілих шляхтичів. Рух підтримувало також нижче духовенство.
Перші письмові відомості про гайдамацький рух зафіксовані 1708 року на Волині. Він скоро поширився Правобережжям. З 1734 року, часів повстання під проводом сотника Верлана, гайдамаччина починає набувати більш організованого характеру. Верлан пройшов Брацлавщину з краю в край кілька разів, а потім – Поділля і південно-західну Волинь, зайняв Кременець, Жванець, Броди і Збараж. Його відділи з’явилися під Кам’янцем і Львовом. На початку 1735 року повстання охопило всю територію українських воєводств. Часто це повстання трактують як інтригу Москви. Проте російські війська насправді допомагали полякам ліквідовувати повстання.

1749 року в районі Білої Церкви діяв отаман Іван Борода, а на Київщині – отамани Невінчаний, Середа, Беркут. В 1750 році діяльність гайдамаків була особливо активною, було захоплено велику кількість міст, проте спільними діями російських і польських військ повстання було придушене. Головною причиною поразки, як і раніше, була відсутність єдиного керівного центру.

У другій половині ХVІІІ століття, з ліквідацією полкового устрою і, по суті, закріпаченням козаків російською владою на Слобожанщині, гайдамацькі повстання відбувалися і на Лівобережжі. 

Боротьба гайдамаків на землях під владою Речі Посполитої тривала аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у загальнонародне повстання, відоме під назвою Коліївщина. В 1768 році утворилася Барська конфедерація - військово-політичне об'єднання польської шляхти, спрямоване проти короля Станіслава Августа Понятовського і Російської імперії. Прихильники конфедерації ставилися надзвичайно вороже до православного населення українських земель. В урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, постійно збільшуючи власні сили за рахунок нових повстанців. На початку червня 1768 року гайдамаки наблизилися до Умані, яка належала магнатові С.Потоцькому. Проти гайдамаків було вислано полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих. Успіхи повстанців набули загрозливих масштабів для польських земель, але російські війська знову втрутилися і допомогли полякам захопити в полон повстанських лідерів та придушити Коліївщину.

Гайдамакам також присвячений твір Т.Г.Шевченка "Гайдамаки".